Життя екзарха Стефана I позначене злетами, які змінили долю болгарської церкви. У найтемніші роки Другої світової війни він урятував багатьох людей. У 1945 році Стефан став першим екзархом після довгого розколу. Він доклав багато зусиль, щоб піднести авторитет православної церкви. Та історія нерідко ламає людські долі так, як ніхто не може передбачити. 6 вересня 1948 року під тиском тодішньої влади екзарх був змушений піти у відставку. Так закінчилося його служіння на чолі болгарського православ'я.

Після відставки колишній екзарх опинився в селі Баня поблизу Карлова. Це був не просто переїзд, а примусова ізоляція. Духовнику заборонили повертатися до столиці, де він десятиліттями був софійським митрополитом. У тиші невеликого села, далеко від політичних центрів і церковного керівництва, минув останній етап його життя. Там, поза увагою суспільства, один із найвпливовіших духовних лідерів Болгарії прожив свої останні дев'ять років.

У цій вимушеній самотності екзарх Стефан не шукав світської слави й лишився вірним собі. В історії XX століття він залишився постаттю, яка не підлаштовувалася під кон'юнктуру. Його рішення, зокрема порятунок болгарських євреїв у 1943 році, виходять за межі звичайної адміністративної кар'єри. У Бані для нього ніби зупинився час, але його вплив не зник. Він став символом людини, якій вистачило розуму й сміливості, щоб піти проти влади, навіть якщо цей шлях закінчився в повному мовчанні.

12 травня 1957 року екзарх Стефан помер на місці свого заслання. Він помер не в соборі й не в палаці, а в скромних умовах, де його змусили залишитися. Поховали його в Бачковському монастирі. Так завершилося життя, що пройшло крізь тяжкі випробування, дипломатичні успіхи й особисту жертовність.

Сьогодні його спадщину оцінюють не лише за офіційними документами чи титулами, а й за прикладом стійкості. Екзарх Стефан I залишив по собі пам'ять про людину, яка зрозуміла: справжня влада духовника тримається не на підтримці держави, а на збереженні власної гідності. Його історія нагадує: навіть коли вплив повністю втрачено, а людину силоміць відлучили від суспільного життя, вона може залишитися вірною своїм принципам до самого кінця.