Париж, кінець літа 1889 року. Місто приймає Всесвітню виставку. На Марсовому полі стоять павільйони й машини, а над ними здіймається нова залізна вежа. Подивитися на неї приїжджає вся Європа. Серед гостей із Болгарії — голова Народних зборів.

2 вересня Захарій Стоянов раптово помирає. Йому не виповнилося й сорока.

Хлопчик, який пас овець біля Медвена, закінчив життя в найгамірнішому місті континенту. Між цими двома місцями були повстання, в'язниця, книжки й Об'єднання. Ця частина — про його останні три роки та про те, що лишилося після них.

Перо проти перевороту

У вересні 1885 року Князівство Болгарія та Східна Румелія об'єдналися. Стоянов був серед тих, хто це готував. Він очолював таємний центральний комітет, який вів справу зсередини. Об'єднання відбулося без дозволу великих держав, а Росія зустріла його з відкритим невдоволенням.

Через рік, 9 серпня 1886 року, група проросійськи налаштованих офіцерів зробила переворот і скинула князя Олександра Баттенберга. Стоянов відповів так, як умів найкраще. Він писав.

Його статті тих місяців гострі й прямі. Він без обхідних слів виступив проти втручання Росії в болгарські справи. Писав мовою, зрозумілою кожному. І тут криється підвох. Це та сама людина, що описала, як Болгарія чекала на визволення й заплатила за нього кров'ю 1876 року. Тепер те саме перо виступало проти політики визволительки.

Це розділило людей тоді й ділить досі. Одні бачать у цих текстах захист права молодої держави самій вирішувати свою долю. Інші читають їх як невдячність.

У кріслі голови Зборів

Наприкінці 1888 року він очолив V Звичайні народні збори. Прем'єр-міністром був Стефан Стамболов, давній знайомий ще з революційних років. У найголовнішому питанні вони стояли на одному боці: Болгарією не мають керувати з чужої столиці.

Проте правління Стамболова пам'ятають і за жорстку руку. Опонентів переслідували, а вибори й пресу суворо контролювали. Голова парламенту не стояв осторонь цієї влади. Він був її частиною.

Так колишній бунтівник, який колись тікав від турецьких жандармів, очолив законодавчу палату вільної держави. Від підпільного комітету до офіційного крісла він дійшов трохи більше ніж за десять років. Одне слово, життя в нього було стрімке, і часом здавалося, що він і сам поспішає.

Наприкінці літа 1889 року він вирушив до Парижа. Приводом стала Всесвітня виставка. Поїздка закінчилася його смертю 2 вересня.

Що лишилося на полиці

Політика Захарія Стоянова сьогодні обговорюють. Письменника Захарія Стоянова читають.

Перший том «Записок про болгарські повстання» вийшов 1884 року. Уся праця складається з трьох томів. Останній побачив світ 1892 року, через три роки після Парижа. Автор так і не потримав у руках завершеної книги.

Про Квітневе повстання ця книга й досі — головне джерело спогадів. Стоянов був там помічником апостола в IV (Пловдивському) революційному окрузі з центром у Панагюриште. Потім його схопили й кинули до в'язниці. Він пише про людей такими, якими вони були: з відвагою, але й зі страхом, з помилками та плутаниною. Тому його книга не схожа на меморіальну дошку. Вона схожа на життя.

Крім «Записок», він залишив біографії Васила Левського та Христо Ботева. Написав їх приблизно через десять років після смерті обох, коли ще жили люди, які їх знали. Образ Левського й Ботева, який болгарин виносить зі школи, багато в чому завдячує цим сторінкам.

Підсумок виходить дивний. Людина зі скромною освітою, що почала життя з палицею в руці, дала своїй країні мову, якою та розповідає про найважчу свою весну. Мова проста, жива, а часом і груба, бо так говорили люди, про яких він пише.

У Парижі виставка тривала ще кілька тижнів після 2 вересня. Вежа лишилася на Марсовому полі.