Великі болгари · Частина 2 з 3

Після Болоньї, у першій половині 1970 року, Георгі Марков поїхав до Лондона. Коли стало зрозуміло, що повертатися він не збирається, влада не продовжила йому паспорт. Марков залишився на Заході й почав усе спочатку. Тепер він був не національним автором, про якого дбали, а емігрантом, який мусив знову доводити, чого вартий.

Йому це вдалося. Марков улаштувався до болгарської секції Світової служби Бі-бі-сі. Співпрацював із «Дойче веле» і, що найважливіше, з радіо «Свободна Європа». Мікрофон замінив йому перо, яке вдома в нього відібрали.

Репортажі, які оголили систему

З 1975 до 1978 року Марков створив свою головну працю — цикл «Заочні репортажі про Болгарію». Це близько 137 щотижневих передач на радіо «Свободна Європа». Памфлетами політичними вони не були. Для влади вони були значно небезпечнішими: точна, майстерно написана розповідь про те, як режим живе щодня. Марков писав не про абстрактний «комунізм», а про конкретних людей. Про запопадливість номенклатури, страх, компроміси та лицемірство верхівки.

Сила «Заочних репортажів» була саме в деталях. Марков знав зсередини світ, який викривав. Він сидів за тими самими столами й бачив ті самі обличчя. Тому його розповідь звучала не як пропаганда, а як свідчення.

Літературний критик Борислав Гърдев назвав репортажі «панорамною хронікою минулої похмурої епохи, піддану безжальній дисекції та іронії». Для слухачів по той бік «залізної завіси» щотижнева передача «Свободної Європи» була джерелом правдивої інформації про життя в країні.

Вирок заочно

Влада відповіла так, як уміла. Ще в липні 1971 року на Маркова завели досьє під псевдонімом «Скитник». У 1972 році його заочно засудили до шести з половиною років в’язниці за «неповернення». Також його виключили зі Спілки письменників — тієї самої, що десятиліттям раніше відзначила його своєю нагородою.

Ця історія дуже показова. Людина, яку режим донедавна осипав визнанням, стала для нього таким небезпечним ворогом, що саме її існування вже не можна було терпіти. Не тому, що Марков носив зброю чи організовував змови. Він щотижня говорив правду, спокійно й докладно. За версією, яку визнає більшість, Державна безпека за допомогою КДБ вирішила остаточно заглушити цей голос.

Далі — частина 3: 7 вересня 1978 року, парасолька, капсула з рицином і розслідування, яке так і не закінчилося вироком.