Роками ми чуємо, що Болгарія є «трохи заборгованою» державою і що борг від 20–30% від ВВП є більш ніж комфортним. На цьому тлі ідея фінансувати дефіцити, соціальні заходи та інфраструктуру з привітно «дешевим» боргом виглядає логічною. Але коли йдеться про досягнення рівнів близько 30–33% від ВВП до 2027 року, виникає інше питання: що це означає не для наступного бюджету, а для наступного десятиліття?
На перший погляд цифри заспокоюють. Навіть при боргу близько однієї третини від ВВП Болгарія залишиться нижчою за середній показник по ЄС, де багато держав мають борг понад 60, а деякі – понад 100% від ВВП. Прийняття таких значень часто обґрунтовується тим, що «ми ще маємо запас» і що краще фінансувати реформи та інвестиції за рахунок боргу, ніж за рахунок різкого підвищення податків. Таким чином, на щорічній основі дефіцити виглядають прийнятними, а суспільство отримує сигнал, що держава «допомагає».
Справжня ціна, однак, рідко відчувається в момент взяття позики. Вона приходить з часом – у вигляді вищих відсоткових виплат і меншої свободи при наступних кризах. Коли державний борг зростає, витрати на відсотки неминуче стають більш серйозним рядком у бюджеті. Навіть при помірних відсоткових ставках це означає сотні мільйонів левів на рік, які не можуть піти ні на освіту, ні на охорону здоров'я, ні на пенсії, а служать просто для обслуговування накопиченого.
Чим вищий борг, тим менше простору залишається для маневрів при наступному шоку – будь то нова пандемія, енергетична криза, війна в регіоні або різке підвищення відсотків. У той момент, коли борг вже пішов вгору, кожне додаткове запозичення відбувається в менш вигідній позиції – інвестори стають більш чутливими до ризику, а держава все більше залежить від того, як виглядає в очах ринків.
Проблема не тільки в числі 30 або 33%. Проблема в тому, якщо ці відсотки досягаються при хронічних дефіцитах, які фінансують поточні витрати – зарплати, пенсії, тимчасові допомоги – замість інвестицій, які приносять зростання. Якщо з «дешевим» боргом ми закриваємо дірки, а не будуємо економічний фундамент, через 10 років ми матимемо більше боргу, але не й достатньо вищі доходи, щоб його легко нести.
Ще один ризик є політичним. Коли суспільство звикне, що дефіцити є «нормальними» і борг зростає плавно, будь-яке зусилля для дисципліни стає непопулярним. Скорочення витрат або обмеження додаткових соціальних програм тлумачиться як «позбавлення», а не як спроба зберегти маневреність бюджету. Таким чином, з кожним роком стає важче сказати «стоп», а інерція дефіциту перетворюється на постійну політику.
Борг від 30–33% від ВВП сам по собі не є трагедією. Для держави зі стійким зростанням, хорошим управлінням і чіткими пріоритетами він може бути керованим інструментом. Але для економіки з демографічним спадом, системними потребами у реформах і залежністю від зовнішніх шоків цей рівень є сигналом, що «буфер» тане. Через ще одне–два десятиліття простору для нових криз може залишитися набагато менше.
Тому справжнє питання не «багато чи 30–33%». Питання: для чого саме ми використовуємо кожну нову одиницю боргу і який слід вона залишає після себе. Якщо сьогоднішній «дешевий» борг фінансує завтрашнє зростання, робочі місця та вищу продуктивність, його ціна виправдана. Якщо лише відкладає важкі рішення та купує тимчасовий комфорт, рахунок прийде, причому з відсотками – буквально і переносно.