Офіційно Болгарія входить у 2026 рік як повноправний член єврозони та з безпрецедентною зміною глави держави – Конституційний суд приймає відставку Румена Радева, а віцепрезидент Іліана Йотова перебирає на себе функції президента до кінця мандата. На папері це виглядає як контрольована конституційна процедура. У реальності ж політична система нагадує сцену, на якій прожектори світять, але режисера та чіткого сценарію немає.
Зміна на вершині та мовчазний парламент
Ситуація, в якій держава одночасно змінює верхівку інституції «президент» і залишається з парламентом, нездатним зібрати кворум, є більш ніж символічною. Поки Конституційний суд формалізує відхід Радева та передачу повноважень Йотовій, Народні збори блокують – не приймаються бюджет, ключові закони для єврозони та антикорупційні зміни.
Так Болгарія входить у найважливіший етап своїх реформ без повноцінної представницької влади. Європейський Союз очікує виконання взятих зобов'язань – від фіскальних правил до судової реформи – а політичний процес буксує. В результаті держава виглядає як дивний гібрид: висока символіка, низька керованість.
Радев: від арбітра до поляризуючого гравця
Радев не просто залишає посаду – він чітко заявляє про намір залишитися в політиці та брати участь у партійному полі. Це перетворює його з інституційного арбітра на активного гравця, який спробує монетизувати накопичений рейтинг та антиелітну риторику в новому політичному проєкті.
Так «вакуум» на вершині заповнюється не безсторонньою фігурою, а людиною, яка входить безпосередньо в політичне зіткнення. Для фрагментованого поля це означає ще сильнішу поляризацію. У контексті членства в ЄС та єврозоні такий крок несе ризик: замість стабілізуючого центру, держава отримує нове джерело напруження.
Інституційний трикутник без обличчя
Комбінація з в.о. президента, уряду у відставці/технокабінету та парламенту, який часто не працює, створює інституційний трикутник з розмитою відповідальністю. Формально влада є, на практиці відсутня політична воля брати на себе важкі рішення – щодо бюджету, щодо податкової та пенсійної системи, щодо реального застосування зобов'язань перед єврозоною.
Ця модель концентрує виконавчу владу при мінімальній демократичній підзвітності. У момент, коли суспільство очікує відповіді щодо цін, доходів та корупції, політичний еліт воліє «вивести» кризу на тимчасові режими. Це протилежне європейській логіці щодо передбачуваності та сильних, але контрольованих інституцій.
Вулиця як паралельна інституція
Параліч парламенту природно посилює тиск з вулиці. Протести громадянських рухів перед судовими будівлями та прокуратурою, кампанії зі зміни ключових магістратів та за глибоку антикорупційну реформу показують, що енергія з масових протестів 2025 року не зникла, а перенаправляється до точкових, але наполегливих дій.
В очах багатьох громадян вулиця перетворюється на більш автентичне джерело легітимності, ніж пленарна зала. Так виникає відчуття «подвійної влади» – формальної, в інституціях, та моральної, в громадському тиску. У довгостроковій перспективі це небезпечний сигнал: якщо представницька демократія не може каналізувати протестну енергію у стійкі рішення, відкривається поле для радикальних та популістських проєктів.
Антикорупційне «перезавантаження» або демонтаж
Особливо тривожним є факт, що в розпал інституційного вакууму пропонуються чутливі зміни в антикорупційній архітектурі. Закриття або глибоке переформатування чинної комісії та розпорошення її функцій між різними органами може призвести не до зміцнення, а до реального демонтажу і без того слабкого контролю.
За відсутності стабільної більшості та широкого консенсусу ризик очевидний: замість більш ефективної боротьби з корупцією, країна може залишитися з більш розмитим, важче контрольованим та більш піддатливим до політичного тиску антикорупційним режимом. Це входить у прямий конфлікт з очікуваннями ЄС щодо посиленого нагляду за публічними ресурсами в умовах єврозони.
Євро як фон вакууму
Болгарія вже в єврозоні – юридично та технічно процес є незворотним. Але символіка важка: зміна валюти збігається з політичною кризою, нестійким бюджетним процесом та глибокою недовірою до еліт. Такий сценарій рідкісний в історії євроклубу, де нові члени зазвичай входять з чіткими більшостями та стабільними урядами.
Євро саме по собі не може компенсувати дефіцит довіри. Якщо громадяни пов'яжуть нову валюту не зі стабільністю та нижчими витратами по кредиту, а з хаосом, спекуляціями та політичним безчассям, проєвропейський консенсус буде підірваний. Так «вакуум дня Х» перетворюється на стрес-тест не лише для економіки, але й для суспільної підтримки європейської інтеграції.
Коли криза стає нормою
Можливо, найбільший ризик не сам день Х, а те, що він вписується в довгу низку виборів, службових та технічних кабінетів та повторюваних протестів. Нестабільність перетворюється на фон, до якого суспільство звикає. Коли «криза» стає нормальним станом, віра в те, що демократія може забезпечити стійке управління, починає еродувати.
Саме тут відкривається простір для більш радикальних, популістських чи проросійськи орієнтованих проєктів, які обіцяють «порядок» та «сильну руку» ціною демократичних поступок. З проєвропейської точки зору справжнє питання не лише в тому, як заповнити вакуум дня Х, а як перервати спіраль хронічної нестабільності та повернути довіру, що європейська модель передбачуваної, відповідальної та контрольованої влади можлива і в Болгарії.