Потепління морів може повернути білих акул у Північне море, але поставити їх на межу виживання

Предки великої білої акули колись борознили води Північної Європи, нападали на китів і харчувалися їх тушами приблизно п’ять мільйонів років тому. Сьогодні, із підвищенням температури океану, науковці попереджають, що сучасні білі акули можуть піти за теплішими течіями назад у Північне море – хоча саме це потепління, яке відкриває для них шлях, водночас може підштовхнути цих верхівкових хижаків до меж їхніх фізіологічних можливостей.

"Давні зуби" розкривають жорстоке минуле

Зв’язок між далеким минулим і можливим майбутнім проводить Джон Стюарт, професор Борнмутського університету, в есе, опублікованому в "The Conversation". Він входить до числа вчених, які брали участь у нещодавньому дослідженні двох скам’янілих черепів китів раннього пліоцену – періоду приблизно 4–5 мільйонів років тому – знайдених у Бельгії.

Комп’ютерна томографія цих черепів виявила фрагменти акулових зубів, врослих у кістку: один належав тупорилій шестижаберній акулі, а інший – "Carcharodon plicatilis", вимерлому родичу сучасної великої білої акули. Результати, опубліковані в журналі "Acta Palaeontologica Polonica", є рідкісним прямим свідченням харчової поведінки акул у давніх північноєвропейських морях.

На одному з черепів – вимерлого дрібного виду правого кита – на верхній поверхні виявили сліди укусів, характерні для живлення вже мертвою тушею кита, що дрейфувала догори черевом. Усе свідчить про те, що другий кит став жертвою значно агресивнішої атаки: позначки вказують, що акула намагалася схопити його за голову, що говорить про активне полювання, а не лише про поїдання падалі.

Потепління океану змінює прогнози

Аргументація Стюарта ґрунтується на простій гіпотезі: якщо родичі великої білої акули процвітали в Північному морі під час теплішого пліоцену, то сучасне підвищення температур може відновити умови, придатні для їх повернення. Нині в Північному морі мешкає понад 40 видів акул, зокрема катранові, звичайні колючі акули та акули-лососі.

Однак картину ускладнює окреме дослідження, згідно з яким теплокровні хижаки, такі як велика біла акула, витрачають майже в чотири рази більше енергії, ніж холоднокровні риби подібного розміру. У міру того як океани теплішають, ці "мезотермні" види стикаються з тим, що дослідники називають "подвійною загрозою": ризиком перегрівання в поєднанні зі скороченням кормової бази.

Виштовхнуті до полюсів – і до власних меж

Команда з Трініті-коледжу в Дубліні та Університету Преторії розрахувала, що теплокровна акула масою в одну тонну ледве може виживати у воді з температурою вище приблизно 17 градусів Цельсія, якщо не занурюється на більшу глибину або різко не знижує активність. "Ці види дедалі більше наближаються до меж своїх фізіологічних можливостей, що може змінити місця, де вони здатні жити, і те, як вони виживають", – зазначає доктор Емілі Снеллінг з Університету Преторії.

Висновок виглядає парадоксальним: потепління океанів може змусити білих акул зміщуватися на північ – наприклад, у Північне море – і водночас скорочувати загальну площу океанічних зон, де вони реально можуть існувати. Якщо температура й надалі зростатиме, частина їхніх традиційних ареалів може стати надто теплою для великих особин, що виштовхуватиме їх у більш полярні регіони.

Відкритим залишається питання, чи забезпечить така міграція життєздатність їхніх популяцій, чи радше позначить край стиснутого ареалу. Скам’янілі зуби розповідають нам, як полювали давні акули, але не можуть відповісти, чи зможуть їхні сучасні нащадки адаптуватися до стрімко мінливого клімату.