Як кіно моделює образ науки: між "божевільним генієм" і "рятівником світу"

Перш ніж побачити уроки фізики, більшість з нас вже бачили вченого – на екрані. У білому халаті та з розпатланим волоссям, з маніакальним поглядом на бульбашку з небезпечною рідиною або як геніальний інтроверт, який в останній момент рятує людство формулою на серветці. Кіно – перший "підручник" з науки для мільйонів людей – тільки цей підручник найчастіше розповідає історії, а не факти.

І саме це робить питання "як кіно формує ставлення суспільства до науки та вчених" настільки важливим. Тому що відповідь не тільки в тому, чи є фільми "точними", а в тому, яке почуття вони залишають: довіра, захоплення, страх чи цинічне "вони там щось собі роблять, а ми платимо рахунок".

Стереотип "божевільний геній": кумедний, але небезпечний образ

Один з найстійкіших образів – це "божевільний геній". Ще з класичних фільмів минулого століття вчений показаний як соціально дивний, одержимий своїм експериментом, готовий переступити межі в ім'я "вищої мети". Біле волосся, темний підвал, іскри з лабораторії – все це перетворилося на візуальний шифр: "тут є небезпечний мозок".

Проблема не в тому, що цей образ не цікавий – навпаки, він несе драматургічну напругу. Проблема в тому, що коли десятки років бачиш вчених переважно як людей, які "заграються з речами, які не розуміють до кінця" і спричиняють катастрофи, в один момент починаєш пов'язувати науку в цілому з ризиком. З "створенням чудовиськ", з "експериментами над людьми", з "вони там знову щось наплутали".

Для частини публіки це залишається просто кіно. Для іншої, однак, поступово перетворюється на основу недовіри: "ці вчені завжди щось приховують", "хто знає, що вони ще вигадали". Коли потім з'являється реальна наукова тема – вакцина, ГМО, штучний інтелект – ці підсвідомі картини з фільмів часто говорять голосніше за сухі факти.

"Рятівник світу": наука як суперсила

Інша крайність – вчений як "рятівник світу". У багатьох сучасних блокбастерах саме наукова команда або індивідуальний геній знаходять рішення – формулу проти вірусу, технологію проти астероїда, алгоритм, який зупиняє катастрофу. В останньому акті вони натискають правильну кнопку, рятують мільйони людей і потім скромно відходять.

Цей образ має свою світлу сторону. Він показує, що знання можуть бути героїчними, що людина з мізками, а не зі зброєю, може бути центром сюжету. Для дітей та молодих людей подібні історії можуть бути іскрою, яка каже: "І я хочу це робити". Не випадково, що після деяких популярних фільмів відзначається стрибок інтересу до конкретних областей – космонавтики, комп'ютерних наук, біотехнологій.

Але й тут є пастка: наука постає як магія, а не як процес. Геній вирішує проблему за годину і півтори, тоді як в реальності за кожним відкриттям стоять роки роботи багатьох людей, провали, сумніви, повільні перевірки. Якщо очікувати від реальних вчених того самого темпу та "чудес від раз", неминуче розчаруємося.

Як кіно впливає на довіру до науки

Низка досліджень показує, що кіно та серіали вибудовують "фон" наших очікувань. Коли науку та вчених показують як компетентних, чесних та людяних, люди легше сприймають наукові послання та політики – від вакцин до кліматичних заходів. Коли ж сюжети постійно обертають теми на кшталт "змови вчених", "таємних експериментів", "прихованих істин", недовіра зростає.

Особливо сильний ефект у дітей та підлітків. Для них фільми та анімації часто є першим контактом з ідеєю "вчений". Якщо образ завжди чоловік, завжди дивний, завжди самотній – це надсилає чітке послання, хто "має право" бути в науці, а хто ні. Якщо вчені різноманітні за статтю, віком, походженням та характером, двері виглядають трохи більш відкритими.

Важливо і як показується сама наукова робота. Коли кіно приділяє час, щоб показати процес – дискусії, суперечки, перевірки, колективні зусилля – глядач інтуїтивно розуміє, що наука не є одноосібним рішенням, а системою. Це менш "ефектно", але набагато ближче до істини.

Між популяризацією та сенсацією

Кіно може бути потужним союзником науки. Добре зроблені фільми та серіали можуть пояснити складні теми по-людськи, пробудити цікавість, показати вчених як нормальних людей з сім'ями, страхами та гумором. Такі проєкти часто стають "вхідними дверима" до реальних книг, подкастів, освітніх відео.

Але ті самі механізми можуть працювати і проти довіри. Коли заради драматургії перебільшуються ризики, вигадуються "таємні лабораторії", навіюється, що "хтось контролює істину", глядач залишається з відчуттям, що науковий світ непрозорий та загрозливий. З часом це підживлює і конспіративне мислення: "якщо у фільмах так, то, мабуть, і в житті подібне".

Межа тонка: між фантазією, яка надихає, та сенсацією, яка лякає та відчужує. Відповідальність також на сценаристах та режисерах – які історії вирішують розповідати і яке послання залишають після себе.

Що ми можемо зробити як глядачі

Як глядачі, ми не можемо (і не повинні) вимагати від кіно, щоб воно було підручником з фізики чи біології. Можемо, проте, дивитися трохи критичніше:

• ставити собі питання "що каже мені цей фільм про науку – що вона корисна, небезпечна, недоступна чи людська?";
• шукати та підтримувати історії, в яких вчені не тільки карикатури, а багатошарові персонажі;
• використовувати фільми як привід для розмови – з дітьми, друзями, вченими – "чи так у дійсності?".

Наука не стане сильнішою, якщо ми поставимо її на п'єдестал, ні слабшою, якщо ми перетворимо її на лиходія. Вона – людське заняття – зі своїми успіхами, помилками та виправленнями. Кіно має силу показати нам саме це: не тільки "божевільного генія" та "рятівника світу", а людей посередині. А від нас залежить, чи залишимося ми тільки з міфологією або використаємо історії з екрану як запрошення зацікавитися більше справжньою наукою за ними.